Богдан Бенюк: «Ніби сама творчість була в засідці, а зараз пробилася й пускає паростки!»

У Києві завершуються зйомки воєнного роуд-муві (пригодницьке кіно, де події відбуваються переважно в дорозі) «Рокада» режисера-дебютанта Андрія Іванюка. Одну з головних ролей у стрічці виконує лауреат Шевченківської премії, народний артист України Богдан Бенюк.

Кореспондентка видання InfA поспілкувалася на знімальному майданчику з видатним українським актором.

– Зйомки фільму «Рокада» майже завершено. Зрозуміло, що в режисера є своє бачення головної думки фільму, глядач також зробить власні висновки. А про що для Вас ця стрічка? Що Ви хотіли сказати вустами свого героя «Баради»?

– Мабуть, до того моменту, поки я не буду сидіти в кінотеатрі й дивитися фільм – я не знатиму, який же мій «Барада» буде. Я залежу від багатьох моментів, які не стосуються вже знімального періоду, бо в руках режисера – ножиці. Він монтує, може вийти будь-який персонаж.

– А особисто для Вас хто він, цей «Барада», і що він може сказати глядачу?

– Той «Барада», який написаний Андрієм, – він є загальним образом патріота України на окупованій території, яка в нас є. Але дуже важливі нюанси, які є в цьому фільмі, бо то ніби лише фронтальна лінія, фарватер. Нюанси, які характеризують його, як він сприймає Україну, чому він воює за неї, чому відстоює її, чому він своїх друзів тероризує тим, щоби вони йшли захищати свою землю, а не сиділи, пили пиво і відпочивали. Оце, власне, вже розкаже режисер Андрій Іванюк, який із цього персонажа, з моїх кадрів, дублів, які ми зробили, змонтує цілісність. А як уже це в нього вийде – мій «Барада» залежатиме від Іванюка.

Фото з Facebook-сторінки фільму «Рокада»

Фото з Facebook-сторінки фільму «Рокада»

– Фільм – про війну. Двоє головних героїв з різних частин України – зі Сходу та Заходу. Чи вірите Ви, що Україна дійсно розділена на два табори, як про це кажуть політики? І якщо дійсно Схід і Захід сповідують протилежні погляди, то як можна їх об’єднати на світоглядному рівні?

– Мені нині здається… Думки міняються і погляди також. Ми не настільки обмежені люди, щоби раз і назавжди прийняти якусь річ та її відстоювати. Ні. Мені здається, що в Україні не існує проблеми двомовності, полярності.

Порядку немає в голові. А коли порядку немає в голові – тоді людина метається і ніяк не може себе знайти у цьому просторі. Видно, що вони є вихідцями з «Хохляндії». Я недарма це слово заявив – з «Хохляндії». Тому що будь-який патріот пишається тим, що він має свою країну й відстоює свої пріоритети. Тільки наші «хохлянди» за 350 чи 400 років, доки ми маємо нашого східного «брата» в лапках, встигли так пристосовуватися й настільки це пристосування зайшло всередину, в нутро кожної людини, що вони здатні продати будь-що. І національної гордості як такої… Ми тільки починаємо процес зародження її.

Йде процес відновлення нації, а багато людей виїжджають за кордон, багато людей працю шукають деінде. Тобто нація поки що не має можливості у своїх окреслених кордонах добитися тих результатів, які були в сусідів, коли є можливість сказати: «я є поляк – я пишаюся своєю країною», чи той самий москаль, який каже: «Я русскій, я пишаюся своєю країною». Цей процес – він болючий, дуже складний, і самосвідомість українця буває так само хвора як на заході країни, так і на сході. Допоки не буде ось цього стрижня національної гордості – до того часу ми будемо мати проблеми, які сьогодні маємо.

Фото з Facebook-сторінки фільму «Рокада»

– А як позбутися «русскава міра» у головах?

– Тільки кардинальними заходами, вихованням молодого покоління. Якщо ми будемо гратися в котика і мишку й не будемо звертати увагу на покоління, яке народжується, не робити для них комфортного мовного середовища в рідній державі, де будуть строго виконуватися норми, пов’язані з дитячим садком, школою, вищими навчальними закладами – будемо весь час мати кризу.

– Повертаючись до українського кінематографа: фільм «Рокада» – дебют не лише режисера Андрія Іванюка, дебютант і оператор-постановник Андрій Котляр. Ви викладали в університеті Карпенка-Карого та Університеті культури і мистецтв. На Вашу думку, чи є «кадровий голод» в українському кінематографі та чи є перспектива, що у нас з’являться нові параджанови ти муратови?

– Звичайно, що вони будуть, але в іншій якості. Інакше не буває, бо тоді припиниться життя. І тому-то вони обов’язково будуть – молоді і талановиті.

– А як із цим дає раду наша система освіти?

– З приводу роботи акторської (а я про акторську буду говорити, тому що я цим найбільше займаюся). Без сумніву, державне замовлення, яке існує, виправдовує цю кількість місць. Але кожен виш до тих державних місць доштуковує ще й платні місця. І змінюється картина, багато акторів стають непотрібними. Акторів зараз дуже багато і чимало з них безробітних.

– Як розв’язати цю проблему?

– Мені здається, треба повернути норматив, що освіта акторська має бути державною – у жодному разі не платною. Такі виші, як театральний інститут, консерваторія і художній інститут, треба зберегти, там своєрідна форма навчання. До неї не можна застосовувати мірила Болонської системи чи якоїсь іншої, це є виші поштучні, тому треба давати повне державне забезпечення, без всяких там обрізок.

– Чи є у наших акторів, які переважно знімаються в Росії, перспектива працювати за кордоном? Наскільки взагалі це морально – співпрацювати з кіноіндустрією держави-агресора?

– Справа не в тому. Як ми можемо звинувачувати актора, коли бізнес у нас чудово працює з агресором! Люди бачать, що риба гниє з голови. Якщо всі президентські державні структури торгують, а кажуть, що акторам не можна зніматися – це неправильно. Тому якщо у нас є війна – то війна оголошується по всій країні. Тоді ми певним чином ставимось до агресора. А коли комусь можна, а комусь – ні… Звичайно, що це неморально. Але поки у кожної людини не буде усвідомлення, що це війна – про моральність ми не говоримо.

– Ви побіжно згадали про еміграцію українців. У контексті масового виїзду молоді за кордон чи є шанс на виживання України?

– Молодь-то собі може виїжджати за кордон. Справа в тому, що мати ремесло й їхати за кордон, знаючи мову – це одне питання. Але коли ти знаєш іноземну мову та їдеш за кордон, при цьому не маючи ремесла, – тоді миєш посуд в ресторані. От у чому є проблема.

От я, наприклад, не знаю мови іноземної. І це для мене велика перепона. Для того, щоби мене запрошували десь зніматися в кіно, обов’язково паровозом тягнуть перекладача, це зайві витрати. Звичайно, було б добре, якби я знав дві, три мови і легко би спілкувався, для мене, без сумніву, відкрився би світ. А молоді актори, які зараз закінчують інститут, у переважній більшості вже знають іноземну. Зараз ситуація помінялася. І тому здобути ремесло в себе на батьківщині – це велике діло. Потім, коли ти вже можеш переступити кордон України і жити в цьому своєму ремеслі, то це також добре. Інша справа – коли ти переїжджаєш на роботу і не працюєш за фахом, а робиш якусь іншу справу. Це вже, як кажуть у нас в Одесі, «дві великі різниці».

– Але для цього держава має створювати умови, щоби люди не лише отримували освіту, а й могли потім знайти гідну роботу й не було необхідності виїжджати з країни.

– Так. А позаяк поки що таких умов немає, то маємо тільки на зарплату, а на розвиток – нічого. Все мистецтво взагалі дотаційне. Крім того, не дають можливості заробити, бо немає закону про меценатство. А з цього виходить, що культура задніх пасе.

– Та навіть зважаючи на такі складні умови, українське кіномистецтво все одно відроджується?

– Попри все. Побував на черговій «Відкритій ночі» Михайла Іллєнка. І коли говорилося про те, що немає того, немає того… А хтось фотоапаратами, хтось ще якимись засобами, але знімали кіно і привозили призи з міжнародних кінофестивалів.

Зараз взагалі відкрилася велика кількість людей, які займаються режисурою, операторством, звуком, але вже зовсім на іншому, професійному рівні. Це ж воно ніби в засідці сиділо, творчість була в засідці! А зараз пробилася і паростки пускає оцими величезними проектами, які в нас знімають. Дай Боже, щоби ті проекти через кількість досягли якості. Але повторюю – через кількість. Їх не може бути десять – тоді годі чекати, що з’явиться новий Параджанов. Так не буває. Він з’явиться. Але це велика масштабна робота. І тоді обов’язково будуть з’являтися нові генії.

Підготувала Анна Багрій

Постійне посилання