Хроніки "одеського дворику на базі одного будинку". Частина 1 з дуже багатьох.

Скоро буде рік, як я живу в цій квартирі і останні місяці я багатьом знайомим казала, що про життя тут можна писати вже книгу. Ну штош. Поки будуть чисто якісь замальовки з життя та деякі окремі історії. По перше щоб не забути, а по друге щоб хоч щось десь писати. Можливо колись я все таки напишу про це все якийсь величезний текст. Сьогоднішній допис буде про цуцика та зуб. Імена писати не буду, звичайно, а то ще знайдуть випадково десь та нагадять під двері.

Почну здалеку. Я ще з підліткового віку мріяла переїхати в Одесу жити. От комусь цікаво у Львів чи Київ, або закордон, а мене тягнуло саме в Одесу. Не знаю достеменно чому. Чи то вплинули якісь фільми/серіали де все відбувалось в цьому місті, чи просто фотографії міста, чи наявність моря, чи все разом, але я мріяла про це. А коли вперше приїхала в це місто та прогулялась по ньому, то на серці нарешті стало тихо та спокійно і відчуття було, що я в своїй тарілці.

Не скажу, що в Ужгороді мені було дуже погано, але блін. Тут якось краще на підсвідомому рівні я себе відчувала та відчуваю по сьогоднішній день. Після переїзду я жила в спальному районі міста, а коли (ще до початку повномасштабної війни), нам знайомий запропонував свою квартиру в центрі для оренди ми не дуже довго думали над цією пропозицією та чекали той благословенний момент переїзду. І, навіть, ракети за вікном та те, що ми будемо близько до моря та деяких важливих споруд нас не лякало. З вірою в ЗСУ та ППО я досі сплю просто в піжамі, а не при повній "бойовій" готовності.

Будинок в якому я живу - сталінка. Стіни на вулицю товщиною близько 2 метрів, величезний загальний коридор та атмосфера "одеського дворику" в самій будівлі була з самого початку. І я дуже тішилась від цього. По сусідству є корінні одесити від яких можна почути різні цікаві історії, дізнатись всілякі тутешні рецепти та просто поспілкуватись.

Так було з самого початку, а потім почався пиздець. І ось розповім про одну з цих історій, котру якось підіймала в спілкуванні із стімівцями. Історія про собаку та зуб. Ох, скільки всього потім ще відбулось.

Почну із собаки. Десь в вересні, коли на вулиці ще була дика спека хтось сильно "розумний та дбайливий" виставив в центрі міста коробку де було 6 цуциків. Геть крихітні, ще не зовсім вміли ходити, повністю беззахисні. Ця новина одразу розлетілась по багатьом інформаційним каналам. І так вийшло, що моя любов мені скинула скріншот із новиною та текстом "нам це треба". Я відбивалась. Відбивалась рівно дві хвилини, а потім активним кроком прямувала до місця де були хвостаті. Ми вирішили взяти одного з них на перетримку, щоб трішки підростити та знайти йому нову люблячу сім'ю. Хотілось комусь дати шанс на життя, коли кожного дня в твоїй країні це саме життя активно забирають.

І от, через пів години вдома було оце створіння:

Млявий, тихий, з мільйоном бліх на своєму тілі, в шоці від того де він. Але таким він був тільки перші декілька днів, а потім я його часто-густо називала Сатаною через його мега активність та бешкетний характер. Сьогодні скажу, що в нього ідеальне життя, ми знайшли йому люблячу сім'ю, котра його оберігає та навчає бути серйозним дорослим собакеном.

Прожив він у нас місяці три. І тепер буде саме про інцидент з сусідкою. Назвемо її Н. Так от, враховуючи певний вайб "одеського дворику" в нашому будинку та наявність величезного коридору там досить активно проходило життя. Не тільки сусіди зробили в ньому собі місце для паління, а і діти з радістю ганяли по ньому та грались.

Маючи в своїй власності цуцика діти ним звичайно активно цікавились та періодично просились або пограти з ним у нас в квартирі, або просили випустити його в коридор. Ніхто не був не проти. Це ж ідеальне поєднання - гіперактивні діти та гіперактивний цуцик = всі будуть втомлені та підуть спати/відпочивати. І от, одного дня, після мого повернення з Ужгороду до нас постукали в квартиру.

Відкриваю і бачу, звичайно, миле дітьо яке питає чи вийде песик погуляти. В ці моменти кожного разу відчувала себе якоюсь мамою, якій стукають друзі дитини в двері та питають "а Міша вийде?". Звичайно, я не відмовила і вже через декілька хвилин вдягнувши піздюка в шлею та причепивши до повідка вивела радісного малого в коридор і віддала в руки дітям. Хоч і розуміла, що протриває це щастя максимум пів години. Але і за цей період дрібнота все одно втомлювалась та повернувшись тихо сопіла в подушку.

Нічого не передбачувало біди та наступного розвитку подій. Через 20 хвилин приблизно знов стук в двері і я розумію, що це прийшли повертати наш дорогоцінний чотирилапий скарб. В силу свого бешкетного віку малий починав кусатись та не розумів, що зубки вже змінились і це боляче. Ну і ще всілякі пакості робив, тому терпіння в дітей закінчувалось досить швидко. Тепер він вже набагато спокійніший, а от тоді.. Власне кличку Сатана від мене він отримав не просто так.

Відчиняю двері та розумію, що не помилялась. Запитала чи все добре в дітей, мені сказали, що так все ок, але бешкетник є бешкетник. Забрала цуцика, відпусти його в квартирі, він пішов далі собі бешкетувати, а потім просто ліг спати виснажений. Я далі сіла працювати. Але ще хвилин через 20, а може і трішки більше знов стук в двері. Трішки не розумію, що відбувається, але йду відчиняти і далі просто картина маслом.

Стоїть ота сама сусідка Н із своїм сином, якому років 15-16. Вона вся заплакана, а малий до мене грозно запитує "що трапилось?". Чувак, я в душі не гребу, що трапилось і в мене аналогічне запитання. І ось тут гражданка Н видає шикарну історію про те, що цуцик (аби там хоч півтора кілограми того щастя було), зламав їй зуб. Малий почув це і сказав грозно "панятно!" та кудись швидко пішов. Ну, думаю я, все приїхали. Зара вернеться з битою та буде мене бити нею. Але не вернуся, а просто пішов в квартиру.

Сусідка Н залишилась біля мене, вимагала щоб любов моя вийшла, а я типу шутка якась блін. Кажу вона зайнята давай мені викладуй все що було. Одразу маю прояснити, що створіння це на ногах ледве стояло і не через стрес чи шок, а через любов до алкогольних напоїв. Почала розповідати мені крізь сльози, що от в нас дуже невихована собака, а в неї є великий досвід у вихованні всіх земних створінь та як так можна щоб цуцик був отакий. А я ще з періоду роботи барменом ненавиджу отакі довгі монологи п'яних людей та прошу перейти до суті.

Каже, що вона хотіла цуцика поцілуват, але він їй зламав зуб та показує його. І розповідає, що вот цуцик грався з сусідською дівчинкою, підішов до Н, вона хотіла його поцілувати, а він стукнув її в підборіддя після чого Н одразу почала плакати, бо зрозуміла що сталось. Дійсно, один передній зуб був пошкоджений, підтверджую, але потім почалось цікавіше.

Вона почала кричати "Што дєлать? Што тєпєрь дєлать?", ну не прям дослівно цитуючи відомий турецький серіал, але мій мозок це згадує саме так.

https://www.youtube.com/shorts/zLn1sxEY3sU

Хоча "что мне теперь делать?" вона показово кричали кожні декілька хвилин після нашої розмови перебуваючи в коридорі. А до того я запитала на її питання (і скажіть, шо я не єврей в душі, ага), що вона взагалі типу хоче. При чому культурно запитала, що робити мені. Поясню, на той момент в мене ще був траур через маму, пройшло буквально три чи чотири дні після повернення з похорону, і я нічого не тямила, тому щоб не було додаткових проблем в моєму житті мій затуманений мозок просто хотів якнайшвидше розв'язувати будь які проблеми. Але це все Н не зрозуміла та почала істерику з криками "нічого мені від вас не треба", а через секунду знов "Юля что мнє тєпєрь дєлать?".

І так пройшло ще декілька моїх перекурів. Нагадаю, що в мене балкону не існує, тому курити приходиться там де всі. І кожного разу діалог з Н відбувався саме таким чином. Потім я псіханула, пішла за пивом та вирішила дорогою зняти трішки готівки, щоб у випадку чого просто віддати їй ті гроші, щоб вона не чіплялась.

Повертаючись додому, вірніше перебуваючи ще в магазині на касі, я подумала, що ця прекрасна жіночка може ще поліцію викликати враховуючи в якому вона стані. І от повертаючись я вже уявляла цю прекрасну картину, як приїздить патруль, де точно будуть якісь два кремезні високі чоловіки, стукають до нас в двері, представляються та кажуть про цей інцидент, а я потім беру дрібного та сонного цуцика і показую їм цю грозну звірюку, котра головою може проломити все, що хочеш.

А потім цю собаку забираж поліція, щоб передати в секретний підрозділ, бо такі супергерої нам потрібні. Уявіть, що буде потім, коли він підросте. Мій скептицизм виправданий не стільки тим, що ця собака мене постйно головою била в обличчя випадково і в мене, навіть, синця нема, скільки тим, що за моє життя в мене були в сім'ї боксери, пітбулі, ротвейлери і от дорослий мощний боксер випадково одного разу мене вдарив головою, коли ми грались. І я жива здорова.

Але вирішила перестрахуватись. Зняла готівку, повернулась додому, а потім звернулась до улюбленого твітеру, описала ситуацію та запитала, що робити, якщо все таки до нас прибуде поліція. Ну тому що можна очікувати будь що. Не знала до того до речі, що на мене підписана мадам з Одеси, котра тепер десь в Києві працює прокурором. Вона мені коротко пояснила, що по перше їй потрібно для якихось пред'яв провести експертизу за власний рахунок + ми взагалі ні до чого, тому що не було такого, що я вийшла з собакою та наказала їй атакувати когось, а ще дитина не підтвердила факт того, що сказала Н, а я з нею поговорила. Тобто в'язниця мені точно не загрожує :)

Потім я ще спілкуючись з татом запитала в нього, як в мужчини, котрий в молодості приймав участь в багатьох бійках та, здається міг би комусь зуб зламати, чи можливо щоб це зробив цуцик. На що я отримала однозначну відповідь, що таке можливе тільки якщо взяти цуцика за задні лапи та з усієї сили вдарити нам комусь по щелепі. А потім він нагадав одну історію, як Н дуже сильно скаржилась на те, що в неї погані зуби і їй треба до стоматолога, але вона боїться туди йти. Що тато підтвердив, що якщо зуби фігові то вони могли зламатись, але це проблема не моя.

Власне, з таким же успіхом вона могла зламати зуб через пиріжок куплений в магазині. А тоді хто винен був би? Магазин? Пекарня звідки пиріжок? Людина котра придумала пиріжок? Чи сам власник зубів, котрий за ними не дивиться та не лікує? Всі навколо заспокоїли мене.

Наступного дня ми вирішили бути шляхетними людьми, хоч при цьому від доньки цієї Н і летіли всілякі дурнуваті коментарі про нас (не прямо нам, а просто коли ми виходили на перекур вона акцентувала на цьому увагу). Вирішили, що потрібно зробити щось та я запропонувала Н піти до стоматолога, щоб він подивився на стан її зубів, сказав скільки буде коштувати ремонт та взагалі пояснив чому так вийшло. А я впевнена, що там відповідь була б не на користь Н і він сказав би, що винна вона сама. Це зрозуміла видно і Н та відмовилась від прийому, а зрозумівши, що просто так ми гроші їй не дамо в руки з нами вона навіть не здоровається.

Проте, ходила та хвалилась своїм подругам на ринку, що стягне з нас мінімум 100, а то і 200 доларів за ремонт зуба. І чим старішою стає ця історія тим більше я не збираюсь нікому нічого давати в плані фінансів. Не тому що я скотина, а тому що замість того, щоб говорити про нас гадості та вихвалятись тим скільки ти від нас збираєшся витягнути ми могли все вирішити спокійно та мирно в перші дні, тому що дійсно, вина собаки може бути через те, що вона стала каталізатором перелому. Але коли до мене відносяться по гівняному, то і я вчиню аналогічно. Ось така історія. Далі буде, але вже про інше.

Діліться своїми враженнями від прочитаного та напишіть що б ви зробили в цій ситуації :)